День донору

Щоб не втрачати вдень багато часу на марне стояння в черзі, я вирішив приїхати до лікарні Мечникова трохи раніше дев’ятої години. Про початок реєстрації існувало дві версії, що я знайшов їх в інтернеті. Оголошення в ФБ запрошувало на десяту годину, а на міському форумі дехто написав, що працівники Центру переливання крові радили бути вже о дев’ятій. Тому я відвіз Марусю на роботу, а сам вже о восьмій сорок п’ять був на території лікарні.

Де знаходиться дев’ятиповерхова центральна будівля я не знав, тому довелося спитати. Якраз поруч поспішала, мабуть, на роботу, грудаста молодиця, вона мені й вказала напрямок. Я спустився по доріжці вниз, тим часом згадавши, що мені вже доводилося тут бувати.

Перше, що звернуло на себе увагу, це декілька великих оголошень на стінах про заборону паління на території лікарні. Біля центрального входу був невеличкий майданчик, попід стінами півколом вже столи чотири столики, за якими розкладали руді папірці дівчата у білих медичних костюмах. До кожної з них вже вишукувалась невеличка черга. Я спрямував до крайнього праворуч столика, і був вже десь п’ятим-шостим.

Двох хлопців та двох дівчат, що були поперед мене, молоденька сестричка реєструвала хвилин зо двадцать. Мабуть, це була навіть студентка медичного інституту. Людей в чергах ставало, тим часом, все більше. Ліворуч від мене з’явився навіть невеличкий загін хлопців у синій уніформі з написом Рятувальник. Періодично з дверей з’являлися медичні працівники та робили якісь оголошення. З’ясувалося, що потрібно було мати з собою окрім паспорту ще копію довідки про одержання ідентифікаціонного коду. Тим, кто приніс із собою оригінал, запропонували зробити копію. Копіювальний апарат працював всередені корпусу. Наголосили, що послуга бескоштовна.

Підійшла моя черга. Всі потрібні відомості сестричка виписала з мого паспорту, зробила декілька питань щодо місця роботи тощо та видала мені друковані в типографії бланки, на яких я власноруч повинен був ставити хрестики, дати та підписи. Нарешті мені повернули всі ці папірці та видали бейджик, який я повісив на шию. І спрямував до входу.

Повинен наголосити, що мене дуже вразила привітність, ввічливість і навіть повага, з якою поводили себе медичні працівники. Я взагалі-то маю причини не дуже їх полюбляти і був завжди переконаний, що лікарі ще не скоро позбавляться таких потворних для них рис, як байдужість та нахабство. Але вчора був приємно вражений, і це дуже підняло мені настрій. Не побоюся навіть сказати, що завдяки посмішкам та ввічливості лікарів відчувалася, ніби я потрапив на якесь свято.

Біля входу жінка, що розпоряджалася організацією, запросла мене всередину. Провела через вестибюль, де, вирогідно, чекали поважних гостей. Не знаю, чому, але мені так здалося. На першому поверсі було дуже, дуже багато медиків, і всі вони щось робили. При цьому це було не безглузде мельтішіння, а якісь осмислені дії. Жінка довела мене до коридору, де вже чекала ще одна сестричка. Через менш як півхвилини до мене приєдналися ще кілька чоловіків, і нас супроводили на другий поверх, передаючи, що називається, з рук в руки. Організація була вражаюча.

Далі було потрібно пройти ще декілька етапів: здати кров із пальця, зміряти тиск, поспілкуватися із терапевтом. Для чогось був виділений окремий кабінет, а щось відбувалося безпосередньо в проході. Наприклад, попередливий дядечка-лікар у окулярах та мокасинах на босу ногу розташувався за столом у холі, біля відкритого вікна, з якого віяло приємним протягом. Він, доречі, здивув мене, коли повідомив, що отримана медиками сьогодні кров буде ще півроку знаходитись в карантині. І тільки якщо донори прийдуть і ще раз здадуть кров на аналіз, ії буде дозволено переливати хворим. А у іншому випадку лише використають для вироблення медикаментів.

Після того дядечки я потрапив до невеличкої кімнати з диваном, де на столі стояли склянки з чаєм та печиво. Перед тим, як їхати, я заздалегідь ознайомився із пам’яткою донору та приготував собі час у термосі, але залишив його в машині. Тому вирішив не ризикувати і випив теплого напою та з’їв одну чи дві печенюшки. Тепер я був готовий.

Біля дверей до приміщення, де безпосередньо приймали кров, на кушетці напівлежав хлопчина, що тільки-но мало не знепритомнів, а дівчинка-студентка обвіювала його картонною папкою, разом с тим заспокоюючи. Те, якою впевненою вона при цьому була, навіть жартувала, чомусь остаточно підняло мені настрій. Я ж бо теж вперше вирішив здати кров і не зовсім уявляв, як це відбувається насправді.

Виявилось, все дуже просто. У великій, більшій, порівняно з іншими, залі, прямокутником стояли декілька, п’ять чи шість, возиків, на яких звичайно переміщують хворих до операційної. Мені чомусь згадалися старі американські фільми про Дикий Захід, в яких завжди таким чином переселенці виставляли свої екіпажі, щоб захищатися від нападу червоношкірих. Ані роздягатися, ані розбуватися потрібно не було, лише на вході мені видали бахіли. Я ліг на спину. Молоденька білява сестричка, нахилившись через мене, перетягнула мені ліву руку гумовою стрічкою, а трохи старша, чорнява, що вправлялася всередині, майже невідчутно вставила голку. Але бачити цього я вже не міг, бо перед очима була біла стеля з такими ж білими трубами.

Біля мене, скроня до скроні, лежав ще один хлопець, що його приводили до тями жартівливі дівчата. Як з’ясувалося, хлопець трохи поснідав о ще аж п’ятій ранку і навіть у буфеті випив лише чаю. Тому мав голодну непритомність. Але його швидко привели до тями, напоїли та трохи пожурили.

Здавалося, я пролежав не більш, як хвилин з п’ять. Чорнявка обережно висмикнула голку, туго перев’язала руку, наказала дві години не знімати пов’язку, і я мав змогу підвестися. В перші декілька хвилин відчував трохи слабкість, але поки став на ноги та зробив декілька кроків, все прийшло в норму. Чергові відмітки в паперах, і я вийшов знову до коридору. Ще одна привітна дівчинка запропонувала скинути бахіли та направила мене до каси, де мені несподівано видали вісімнадцять з копіками гривень. Сказати, що я був здивований – замало. Я був вражений. Чесно кажучи, коли я вперше почув слово каса, то вирішив, що, можливо, потрібно буде сплатити за систему чи там бахіли тощо. Або зробити якийсь благодійний внесок. З’ясувалося – навпаки. Я навіть запитав, чому б беспосередньо в пункті прийому не встановити ящик для пожертв, щоб ті вісімнадцять гривень люди мали змогу здати на армію. Виявилося, що якимсь зоконом це заборонено.

Вийшовши із корпусу з протилежної сторони, я пройшов стоянку на повернувся до центрального входу. Ставало трохи спекотно. Вся невеличка площа перед реєстраційними столиками була заповнена. Тут були різні люди. В більшості молодь, студенти. Спортивної зовнішності хлопці: можливо, приятелі з якого-небудь залу. Дівчата. Але й зустрічалися і дорослі чоловіки. Тут мені згадалася жінка, що я бачив її ще на другому поверсі. Така висока, гарно вдіта, років вже за сорок п’ять, вона трохи зверхньо поглядала на оточуючих. Але стояла в черзі до терапевта поруч із студенткою в джинсових шортах та з якимось фенечками на зап’ястях.

І мені тоді спало на думку, що нам нема чого переживати з такими людьми. Якщо кожен з них, мешкаючи у спокійному центральному Дніпропетровську, по своєму бажанню сьогодні готовий віддати чотириста грамів своєї крові хлопцям із Заходу, що боронять жителів Сходу, нам нічого боятися. І донетчанам потрібно вірити, що їх є кому захистити. І знати, що ми не тільки вболіваємо за них, але й готові робити більше – стільки, скільки буде потрібно. Але й тим, хто прийшов до нас, це теж потрібно знати. І краще підти.

Я пройшов повз черги, зупинився, зробив декілька фото. На годиннику було чверть на одинадцяту. Сонце ставало дедалі гарячишим. Побажавши в думках тим, заради кого прийшли сюди сотні моїх земляків, скорішого одужання, я попрямував до свого авто. А люди назустріч мені все йшли й шли.

 

3 thoughts on “День донору

  1. Спасибо автору за подробное изложение ситуации “изнутри”.
    Мы очень старались, чтобы все желающие сдать кровь, по-возможности не испытывали дискомфорта и неудобств. Честное слово, не ожидали, что такое количество Днепропетровчан откликнется на зов сердца. СПАСИБО ВСЕМ ЗА МИЛОСЕРДИЕ!

  2. Pingback: Повторная кроведача | МЫСЛИ И ВСЕ ТАКОЕ

  3. Pingback: Полгода в карантине | МЫСЛИ И ВСЕ ТАКОЕ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *